МУЗЕЙ ВІЙНИ

Андрію, бійцю батальйону безпілотних авіаційних комплексів 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади всього 24 роки. Чотири з яких він у ЗСУ. Перший рік відслужив строкову, а далі підписав 3-річний контракт із ремонтно-відновлювальним підрозділом. Ця військова частина вважається тиловою, однак Андрій від початку повномасштабної війни майже весь час провів у зоні бойових дій, причому найчастіше – на самому «передку». – Я був механіком-водієм у евакуаційному підрозділі, працював на БРЕМ-1 (броньована ремонтно-евакуаційна машина на базі танка Т-72), – розповідає Андрій. – Моя головна задача – витягнути з поля бою пошкоджену техніку, яку потім відновлювали й знову повертали в бойові частини. Часто доводилося виїжджати одразу після закінчення бою в безпосередній близькості від ворога. Одного разу «беха» нашого піхотного підрозділу вскочила в свою ж траншею й не могла вибратися, це були передові позиції, до росіян усього 250 метрів. І нам дали завдання витягнути її. Ми скористалися тим, що почався проливний дощ, плюс росіян накрили вогнем. Це було дуже близько, я бачив, як їхні позиції криє арта. На швидкості заскочили туди, зачепили «беху» й витягнули в безпечне місце. Я під дощем сильно змок і застудився, але все закінчилося добре. У Андрія були випадки, коли на одному полі бою доводилося працювати паралельно з ворожими евакуаційними екіпажами. – На Донеччині на одній локації ми витягнули дві ворожі БМП-2, а росіяни в цей час теж зачепили й тягли «беху». Одна трофейна БМП-2 виявилася зовсім цілою та ще й з повним боєкомплектом, її кинули, бо відмовив двигун. Наші ремонтники швидко її відновили, досі воює. Бойові завдання евакуаційної групи дуже небезпечні, бо часто виконуються на самому «нулі». На очах Андрія гинули товариші. – Ми виїхали на точку, щоб витягнути пошкоджену техніку, а це місце було добре пристріляне росіянами. Тільки я зупинився, й двоє товаришів зістрибнули з броні, щоб підчепити машини, як стався артилерійський приліт. Один товариш загинув, інший отримав поранення. Я вцілів, бо сидів на місці механіка-водія на випадок, якщо доведеться терміново виїжджати. Загалом Андрій евакуював із поля бою понад тисячу різних машин – танків, БМП, БТРів, МТЛБ, САУ, вантажівок… Він розбирається в будь-якій техніці, може керувати танком, БМП чи сучасними натівськими бойовими машинами. За безстрашність та ефективність при виконанні бойових завдань боєць нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. А як один із кращих механіків-водіїв був відправлений на навчальні курси в Німеччину. – Це був мій перший виїзд за кордон, я освоював німецьку броньовану ремонтно-евакуаційну машину Bergerpanzer-2, збудовану на базі танка Leopard. Навіть плавав на ній. Коли німецький інструктор побачив мене в роботі, то сказав: «Ти дуже хороший механік-водій. Я нікому не дозволяв їздити на цій машині на 4 передачі, ти перший». Скажу, що Bergerpanzer-2 – чудова й сучасна машина, але не для наших чорноземів узимку чи під час дощу. Вона велика, важка, з прогумованою «гусянкою», тому швидко застрягне в болоті. Ці машини призначені для піску, твердого покриття або наших чорноземів при сухій погоді. Зате система управління там дуже продумана, легка й комфортна. Коробка автоматична, а кермо схоже на джойстик. Після понад трьох років служби в евакуаційному підрозділі Андрій хотів перевестися в іншу військову частину. Його не відпускали як хорошого спеціаліста, однак у листопаді минулого року частину особового складу цієї тилової частини перевели в бойові бригади. Так Андрій став бійцем 128 ОГШБр. – Уже тут, у зоні бойових дій нас зустріли представники різних підрозділів бригади. До мене підійшов тодішній офіцер Батальйону безпілотних систем Андрій Задорожний і, розпитавши про попередній досвід служби, запропонував стати оператором дрона. Я погодився, давно хотів спробувати щось нове. На жаль, Андрій Задорожний загинув у квітні цього року, але я дуже вдячний йому за те, що потрапив сюди. У моїй попередній частині було надто багато статутщини й непотрібних армійських затягів. Наприклад, я як солдат не мав права звернутися безпосередньо до офіцера, тільки через сержанта, котрий сам вирішував, чи переказувати моє звернення. А ще мені могли пригрозити доганою за те, що повернувся із зони бойових дій без шеврона на формі. Тут зовсім інше ставлення – нормальне, товариське, людське, ми тут наче одна велика родина. В своєму підрозділі Андрій працює з оптоволоконним FPV-дроном. – Мені не зразу вдалося літати, спочатку був «бк-шником» (готував вибухівку), працював у екіпажі з Івасиком – одним із кращих наших пілотів. Але поступово й сам набрався досвіду. «Літав» і на радіокерованих, і на оптоволоконних дронах. Другі мені подобаються більше. Правда, вони повільніші, габаритніші плюс із ними слід поводитися обережно, бо один зайвий різкий рух – і можна обірвати оптоволокно. Зате керованість тут краща, а картинку чудово видно до останнього моменту. Я залітав у ворожі бліндажі й усе чітко бачив, аж до деталей генератора… Дома, на Полтавщині, Андрія чекають рідні – дружина й троє(!) дітей. Старшій доньці виповнилося 4, середньому сину буде 2, а молодшому всього 2 місяці. Нагадаємо, що самому Андрію 24, і він як батько трьох дітей має повне право звільнитися з військової служби. – Те, що діти ростуть без мене, складно. Двоє ще зовсім маленькі, вони мало що розуміють, зате старша донька, коли приїжджаю у відпустку, не відходить від мене. У неї є телефон, вона постійно мені дзвонить, навіть коли я на позиції. Я пояснюю, що працюю й трохи зайнятий, і тоді вона: «А, ти знову в ямі (в бліндажі)! А коли додому приїдеш?...» Мій батько рано помер, мене виховував дід (йому тепер 70). Дуже старався, навіть зараз працює, обробляє паї, але я ніколи нічого в нього не просив. Тому зараз роблю по максимуму, щоб мої діти мали все, що хочуть. Ми планували з дружиною третю дитину, і якщо бути відвертим, я думав звільнятися, бо в попередній частині було дуже важко. Але коли потрапив у батальйон безпілотних систем 128 ОГШБр, передумав. Роблю тут свій внесок у те, щоб росіяни не дійшли до мене додому. Бо це зовсім недалеко – трохи більше 200 кілометрів…

«Не маю права програти – іншої Батьківщини у нас не буде…» Владислав, позивний Леон, – начальник мінометного відділення першої прикордонної застави відділу прикордонної служби «Мукачево» (тип С) 27 прикордонного загону. Йому 26 років. До мобілізації працював оперуповноваженим у Головному управлінні Національної поліції Києва. У травні 2022 року, отримавши повістку у 23 роки, став на захист країни у складі Державної прикордонної служби України. Найяскравіше в його пам’яті закарбувався епізод, що стався 7 січня 2023 року на Сватівському напрямку. У той день, попри оголошене ворогом «різдвяне перемир’я», російські війська не припиняли інтенсивних обстрілів. З самого ранку Леон разом із відділенням вирушив «по сірому» облаштовувати нову мінометну позицію. – Ми працювали під сильним вогнем, і зрештою стало зрозуміло, що завершити завдання неможливо. Було прийнято рішення відійти й перегрупуватися. Коли прийшли на визначене місце зустрічі, виявилося, що наша «буханка» застрягла в болоті. Саме в цей момент нас засік ворожий дрон, і почався масований обстріл, – пригадує Владислав. Бійці зрозуміли, що опинилися під прицілом танка: снаряди падали все ближче, а до найближчої посадки було якихось 50 метрів. – Я доповів у штаб про ситуацію і вирішив перемістити людей у лісосмугу. Чекали кожного нового прильоту, і тільки після вибуху кидалися вперед. Снаряди лягали вже за 20–25 метрів. Ми зі зброєю й спорядженням бігли щосили, бо часу на роздуми просто не було. Притаївшись в лісосмузі ми змогли перевести подих та обдумати подальші дії. Врешті по рації передали що нам назустріч вирушив союзний БТР, щоб нас прикрити та евакуювати звідти, тому було прийнято рішення рухатись йому назустріч. Дивом обійшлося без втрат – лише кілька хлопців отримали контузії, – розповідає боєць. Але навіть коли небезпека здавалася позаду, нервове напруження далося взнаки. Наступного дня у місці дислокації Владислав знепритомнів, облившись окропом. Унаслідок цього отримав серйозні опіки ноги й тривалу реабілітацію, що тривала майже два місяці. Попри все, він не втратив мотивації продовжувати службу: – Я хочу довести самому собі, що здатний пройти всі випробування війни. Не можу допустити, щоб ті жертви й ресурси, які вже віддані заради нашої свободи, виявилися марними. Це мій обов’язок – довести почате до кінця й повернутися з перемогою. Рідні Владислава – батьки та сестра – живуть за кордоном, але мріють повернутися в Україну. – Я не маю права програти. Не маю права дозволити, щоб Україна впала. Бо іншої Батьківщини ні в мене, ні в моєї родини не буде.

«152-міліметровий снаряд із «Гіацинта» вибухнув за 15 метрів, мене врятувала машина…» Старший сержант Мирон (позивний Дальнобойщик) за посадою командир відділення в Самохідному артилерійському дивізіоні 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, однак часто виконує роботу водія – доставляє на бойові позиції боєкомплект, провізію, вивозить товаришів на міні-ротації. Дальнобойщик із Ужгорода й більшу частин життя пропрацював водієм фури, тому добре знає свою роботу. – Специфіка роботи водія дуже помінялася, порівнюючи з початком повномасштабки, – розповідає Мирон. – Усе через дрони. Раніше ми серед білого дня могли виїжджати на бойові позиції й почувалися більш-менш безпечно, а зараз доставка вантажів чи перевезення товаришів здійснюється тільки «по-сірому». Якщо вантажі невеликі, часто використовуємо не пікапи, а квадрики – вони маневреніші, ними легше заскочити в посадку й сховатися. Вдень виїжджаємо тільки в критичних ситуаціях, наприклад, на евакуацію поранених. Нещодавно Дальнобойщику довелося побувати саме в такій ситуації – екіпаж гармати атакували ворожі дрони, і треба було терміново евакуювати поранених товаришів. – Це якраз той випадок, коли мусиш виконати завдання, незважаючи на час доби чи погоду. Я виїхав на місце обстрілу на «Наварі», тому що квадриком евакуювати двох поранених неможливо. Забрав із позиції двох товаришів, що вціліли, а далі ми разом завантажили двох поранених – одного в салон, іншого в кузов. І я на повних парах рвонув звідти. Летів так, що довіз поранених до стабпункту за 10 хвилин. З хлопцями все добре, після лікування вони повернуться в підрозділ… Тоді евакуація обійшлася без ексцесів, однак під час бойових виїздів Дальнобойщик неодноразово зазнавав атаки ворожих дронів. – Тікав від них, маневрував. Бувало, що дрон і прямо в лоб летів, але я ухилився, і він вибухнув збоку. Останнім часом ворожі оператори БПЛА влаштовують засідки. Посадять оптоволоконний дрон біля пожвавленої ділянки й чекають, економлять заряд. А як тільки хтось проїжджає, піднімаються й атакують. Пару тижнів тому так атакували двох моїх товаришів, що їхали на квадроциклі. У результаті хлопців посікло осколками, на квадроциклі відірвало колесо. Ми евакуювали їх до лікарів, а квадроцикл полагодимо. Є в бойовій біографії Дальнобойщика епізод, коли йому неймовірно пощастило, – боєць потрапив під обстріл зі 152-міліметрової гармати «Гіацинт». Снаряд, що важить 46 кілограмів, вибухнув усього за 15 метрів. – Це було у фронтовому селі, яке росіяни періодично обстрілювали ракетами чи далекобійною артилерією. Хлопці обідали в хаті, а я вийшов перекурити. І тут приліт! Страшезний гуркіт, вибух – снаряд упав за 15 метрів від мене. Переді мною стояв пікап, який узяв на себе ударну хвилю, що мене і врятувало. Хоча теж добряче дістав – мене кинуло на землю, протягнуло кілька метрів, із вух пішла кров (отримав контузію). На машині не вціліло жодного скла, кузов місцями роздуло. Але коли через кілька хвилин село додатково накрили з повітря касетними боєприпасами, пікап завівся, і ми з хлопцями змогли звідти виїхати…