Коли його привезли, він постійно тлумачив про якусь ковдру. Утім слова були неслухняними і ніяк не могли зрозуміло висловити уривки плутаних думок. Через це усім здалося, що то просто марення. «Ковдра, там ковдра. Не забирайте ковдру» - стиснувши зуби від болю торочив він, поки хірурги копирсалися у ранах на ногах. «Братику, крім ніг, що ще тебе турбує?» - питає медсестричка, ставлячи катетер у вену. «Ковдра, ковдра там…а-а-а-а!» - благає, аж стискаючи кулаки. Сестричка прислухається і розуміє, що він шепелявить. Починає оглядати забруднене обличчя і зауважує, що внизу на щоці є вхідний отвір. Просить відкрити рота, обстежує зуби, піднебіння. «Тут ще буде уламок. Не наскрізний. Застряг.» І поки вона вивчала, де та як застряг той уламок, він з відкритим ротом все ще намагався шукати ковдру. Я виходжу на коридор. Санітари пакують його речі у мішок. Один з них забирає з ношів громіздкий якийсь клубок тканини у бруді і крові і несе його до смітника. Але хтось із побратимів бійця зупиняє його: «Ти що?! Не чіпай! Це ж мамина ковдра! Він за нею в окоп з перебитими ногами доповз!» Чи бувало у вас, що ви не можете дихнути, бо в грудях застрягає якесь таке велике безмовне страждання, що ви вже й самі стаєте тим стражданням? Кремезний санітар, завжди мовчазний і відсторонений, завмер на мить, глянув на громіздкий скривавлений клубок у своїх руках і я побачила сльози у його очах. Він дуже обережно розгорнув ковдру, струсив з неї бруд і повільно, наче боявся сполохати материнську любов, склав ту ковдру в окремий кульок, підписавши його прізвищем бійця. Я не знаю, чому Бог забажав, щоб ми проживали такі миті. Колись хотіла збагнути, а тепер просто їх проживаю і все. Сідаю у швидку, підсвічую телефоном гачок, щоб почепити пляшку з ліками і відновити крапельницю. Боєць лежить на ношах, закутаний у золоту фольгу і просить пересвідчитися, чи їде з ним ковдра. Кажу, що їде і попереджаю, що попереду нелегка дорога тож нам краще триматися за руки – це буде й опора і спосіб спілкування, якщо щось. У машині темно і ми не бачимо один одного. Але я відчуваю на собі його погляд: «Ви триматимите мене за руку, щоб розуміти, чи не зажмурився?» - з дитячою щирістю запитує, а я починаю сміятися: чи то від стресу, чи від страху за нього. «Я тобі зажмуруся, засранцю! В мене нині онукові шість рочків, посмій мені зіспувати свято!» Швидка здригається не від ям, а від його реготу. «О, то ви файно збереглися! Я б ніколи не подумав, що у вас є онуки!» Я відчуваю, як моя душа тане, а мозок в захваті вигукує: «Ти це чула? Очманіти! Це ж найкращий комплімент від незнайомця за все твоє життя!» Ми тримаємося за руки, машину трясе, ноші ходять взад-вперед, з боку на бік. Запитую, чи не потрібно притримати ноги, бо везла вдень бійця зі схожими ранами, то йому було легше, коли притискала їх до ношів. Його голос міцнішає. «То не мій побратим, часом? Бо його теж поранило.» «Балакучий такий?» - перепитую. Він знову починає сміятися і я розумію, що то дійсно був його побратим. Заспокоюю, кажу, що з ним все гаразд, і що ми їдемо у той же шпиталь. З’ясовую, що вони ровесники і що цей боєць так само вже мав колись поранення. Ми їдемо у суцільній темряві і я дійсно не збагну, як водій орієнтується. Коли машиною вже дуже сильно підкидає, ненадовго вмикаю телефон, щоб підсвітити монітором крапельницю і перевірити, чи нічого не зрушилося. У цей час я бачу його обличчя і бачу очі, які дивляться на мене з такою надією, що мені аж перевертається щось всередині. Поправляю крапельницю і знову беру його за руки. «У вас такі гарячі руки. Я аж зігрівся. Ви знаєте, в мене було обмороження рук і відтоді вони у мене завжди холодні. А тепер такі теплі» «Це мамина любов тебе гріє, друже!» - я кажу це впевнено, бо знаю. Бо десь там у кутику разом із ним цим фронтовим бездоріжжям їде мамина ковдра – найкраща у світі броня. Шпиталь зустрічає суєтою: під’їхало одразу кілька машин. Все бігом, бігом, без часу на роздуми чи зволікання. Ми не встигаємо з ним попрощатися. Нічна дорога тягнеться довго і тривожно. Час-від-часу її перебігають зайці і навіть косулі. Водій закурює цигарку. Її їдкий дим заповзає аж під шкіру, але це мене не дратує. Я вперше, відколи почула про мамину ковдру, вдихаю на повні груди. Я дивлюся, як зоряне небо височіє над землею і мені стає легше. Бо тепер я точно знаю, що його тримає материнська любов. 27.04.2025
